Жодного промаху із Javelin, після дводенного замість двотижневого навчання
Це про Олександра Петлінського, нашого земляка, жителя Микулинець, він служить у лавах 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Бореться із російською навалою з 2014 року. Його рідний брат, а донедавна і батько, також на війні.
Знайомство із нашим воїном відбулось під час його перебування на лікуванні. Олександр став відомим завдяки своїй влучності, сміливості, критичному мисленню та справжній козацькій відчайдушності.
На початку повномасштабного вторгнення, він під час одного бою уразив із протитанкового ракетного комплексу Javelin шість цілей за один день.
Нещодавно Олександр Петлінський отримав нагрудний знак "За службу і звитягу" ІІІ ступеню особисто із рук командувача Об'єднаних сил Збройних сил України Сергія Наєва. Раніше був нагороджений відзнакою Головнокомандувача Збройних сил України «Золотим хрестом» та орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
До 2014 року Олександр, був цивільною людиною, займався ремонтом автомобілів та планував розвиватись у цьому напрямку. Проте події, що відбулися на Майдані стали поворотними у його житті і назавжди його змінили. Як тільки почали формуватися добробати, Олександр вступив до лав «Айдару». Прослужив там два роки, отримав три поранення, в тому числі важке (16 осколків в нозі). В 2016-му перевівся в 128-у окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду, із 2014-го року він жодного разу не переривав контракт, додому приїздив тільки під час планових відпусток.
Наприкінці лютого 2022-го командир запитав, чи є бажаючі освоїти натівські протитанкові ракетні комплекси Javelin та "NLAW". Олександр зголосився й поїхав на навчання, яке мало тривати два тижні, проте закінчилося через два дні – 24 лютого…
На запитання чи знав воїн про те, що буде вторгнення, він сказав: «Знав, що щось буде, але не вірив що такого масштабу. Ніколи… навіть у кошмарному сні, не міг уявити події, очевидцем яких я став у перші місяці повномасштабного вторгнення. Це нелюди, вони не мали і не мають до сьогодні, жодного жалю ні до себе, ні до цивільних, ні до своїх».
Після дводенного навчання, Олександр діставшись до свого підрозділу, разом із побратимами зупиняв рашиську навалу на Запорізькому напрямку. У перші дні війни Олександр воював, як звичайний піхотинець – із автоматом та гранатометом. На початку березня до підрозділу надійшла установка Javelin. Олександру дали установку з трьома основними й трьома резервними ракетами. Цими шістьма ракетами він знищив за один день шість цілей броньованої російської техніки. Своїми діями він урятував підрозділ, адже їх було100 чоловік і кілька одиниць техніки, а в росіян – колона з 50-ти одиниць техніки, яку на певний час зупинили влучні постріли Олександра, що дало можливість переміститись його побратимам.
«У такі моменти на помилку не маєш права, - говорить боєць, - по-перше ракет до установки було мало, по-друге вартість одного пострілу – 80 тисяч доларів, а найголовніше це те що від моїх успішних дій залежали наші життя. Тож усі ці фактори, напевно вплинули на те, що я жодного разу не промахнувся, ні того дня коли уразив шість цілей, ні жодного іншого разу. Шкода лише, що якби ракет у наявності було б більше, то і ураженої мною рашиської техніки також було б набагато більше». Пізніше досягнення Олександра Петлінського назвали рекордом з влучності та з кількості ураження техніки установкою Javelin, до нього прямо на бойові позиції приїздили іноземні журналісти та про нашого земляка писали американські видання.
Проте «грітись у променях слави» боєць не мав можливості, адже наступні місяці були дуже важкими для підрозділу у якому служив Олександр, бої тривали майже безперевно і після того як вони відступали, потрібно було повертатись на уже зайняту росіянами територію, аби забрати поранених побратимів. «На таку евакуацію я їздив декілька разів, - розповідає боєць, - одного разу нас засік ворожий танк, за декілька секунд я розігнав авто до межі його можливостей і вони не влучили, у такі моменти забуваєш про усе, у голові одне – вижити та довезти побратимів».
За майже два роки повномасштабного вторгнення Олександр побачив дуже багато, неодноразове перебував «на волосині від смерті», але при цьому не втратив жвавості погляду, він чудова та відкрита для спілкування людина. Воїн із посмішкою на обличчі розповідає про участь у боях та ризики із якими його та сотні тисяч інших українських бійців щодня зіштовхує війна.
«Людина до усього звикає, потрібен лише перепочинок. Воїни повинні мати можливість отримати відпустку, знати що вони після якогось чітко визначеного терміну зможуть демобілізуватися, - говорить Олександр. Зараз у суспільстві та у владі йде обговорення нового мобілізаційного законодавства. На мою думку, держава не повинна боятися, що якщо воїни отримають можливість звільнитися зі служби, вони одразу усі це зроблять. Відпустка потрібна, перепочинок дуже потрібний, але переконаний, що після певного часу перебування в тилу, воїни захочуть повернутися, особливо, якщо ще трохи піднімуть зарплатню, це буде додатковим стимулом для повернення до війська. Війна це жахливо, але ті хто там знаходяться отримують певну залежність. Жоден з нас не був народжений для війни, але зараз іншого вибору немає. Тож тільки вперед, разом до Перемоги».
Вдома на Олександра чекають батьки, дружина та двоє діток сину 5 років, доньці 6 місяців. Він дуже рідко бачиться зі своїми найдорожчими людьми, але він точно знає заради чого воює, кого захищає.
Запитавши Олександра, який меседж він хотів би озвучити для тих хто в тилу, воїн зауважив: «Потрібно не забувати про воїнів, мені дивно чути вислів «втомилися від війни», а на вашу думку ми не втомилися, проте ми не маємо на це права. Деякі кажуть, я вже вчора допомагав, так ми теж вчора воювали, то що вже сьогодні не потрібно?
Тож прошу усіх цивільних не втомлюватися допомагати, будь яка допомога навіть невеличка, це уже гарна справа. Раніше ми отримували колосальну підтримку, зараз її дуже мало, майже усе робимо та закуповуємо власним коштом. Дякую кожному, хто допомагає фронту та військовим».
Олександр Петлінський зараз перебуває на лікуванні, проте дистанційно займається ремонтом свого бойового автомобіля, запчастини уже були закуплені, а кошти на сплату ремонтних робіт, під час зустрічі-знайомства надав від колективу Якушинецької сільської ради, голова громади Василь Романюк.
Із Олександром можна спілкуватися годинами, чоловік має що розказати, адже побачив та пережив у свої тридцять один чимало. Проте головне зараз, коли він перебуває вдома, якнайбільше набутися зі своєю родиною. Тож дякуємо Олександру за розмову та бажаємо міцного здоров’я і до наступних зустрічей…
